Для переважної більшості аматорів музики видатний французький композитор Шарль Гуно є насамперед автором відомих і репертуарних опер, таких як "Фауст" (1859), "Мірейль" (1864), "Ромео і Джульєтта" (1867), та інші (усього - 12). Але практично всі опери були створені протягом 30 років у рамках так званого центрального періоду творчості (1851 - 1881), тоді як ранній і пізній періоди ознаменувалися підвищеною увагою до духовних жанрів. Останнім твором Гуно став великий Реквієм, присвячений пам'яті онука і завершений усього за три дні до смерті композитора.

Обсяг спадщини майстра в духовній сфері вражає: 20 мес (перша з них була виконана в 1839 році в церкві Св. Роха), 4 реквієми, сотні мотетів, хоралів та інших церковних піснеспівів і, звичайно, ораторії, серед яких виділяються два монументальних твори - "Спокута" (1881) та "Смерть і життя" (1884). У 1869 році Гуно написав Папський марш, що з 1949 року став офіційним гімном Ватикану. Таке тяжіння до церкви було, очевидно, не випадковим і випливало, можливо, як з біографічних фактів (Шарлю було усього 5 років, коли він втратив батька), так і через особливості психічного складу характеру, схильного до містицизму і спіритизму (ці риси виразно проступають саме в духовних творах). Різнобічно обдарований, він довго не міг обрати життєвий шлях і навіть хотів вступити в чернечий орден.

З дозволу архієпископа Парижу, Гуно якийсь час жив у монастирі кармеліток, носив сутану, відвідував теологічні семінари, а свої листи цього періоду підписував як "абат Гуно" - мимоволі напрошується аналогія з Ф.Лістом, який зрештою прийняв священний сан. Саме з ораторії Ліста "Христос" (1866 р., перші виконання в 1871 році у Відні й у 1873 році у Веймарі) бере свій початок ораторіальний напрямок, до якого трохи пізніше, у 80-ті роки примкне і Гуно. Але на рубежі 40-х - 50-х років близьким друзям, серед яких навряд чи не головну роль зіграла велика співачка Поліна Віардо, удалося переконати Шарля "повернутися у світ".

У 1852 році Гуно женився на Ганні Циммерман, дочці відомого піаніста. Почався "оперний" етап у житті композитора. Поряд з тим, опера "День Замори" (1881) стала віхою, що позначила остаточне повернення у сферу духовної музики - останні 12 років життя Гуно вже жодного разу не звертається до опери. У Франції Гуно був аж ніяк не самотнім у своїх творчих пошуках, тому що незважаючи на "атеїстичність" XIX століття інтерес до духовної проблематики ніколи не зменшувався (твори Шатобріана, Ламартіна, Гюго), значними були і художні досягнення у цій царині його попередників і сучасників - Лесюера, у якого він навчався в 1835-1836 роках, Берліоза, Массне, Франка, Сен-Санса і багатьох інших композиторів, так би мовити, "другого плану".

Обидві масштабні ораторії (точніше - "духовні трилогії") були написані та уперше виконані в Англії, де Гуно довгостроково гастролював у 70 - 80-х роках. "Смерть і життя", образно названу Сен-Сансом "звучним собором", сам композитор розглядав як своєрідне продовження "Спокути". "Смерть і життя", присвячена папі Леву XIII, була вперше представлена з величезним успіхом у Бірмінгемі 26 серпня 1885 року в присутності королеви Вікторії, яка направила композитору вдячне послання (Гуно не міг бути присутнім на прем'єрі, тому що був зайнятий у Парижі на скандальному і невдалому для нього процесі).

Ораторія, тривалістю більше двох з половиною годин, складається з трьох частин. В основі I частини ("Смерть") лежить обрамлений Прологом і оркестровим Епілогом канонічний текст заупокійної меси - Реквієму; II частина ("Страшний суд") складається з кількох тематичних розділів ("Сон мертвих і воскресіння", "Суд обраних" і "Суд знедолених"); III частина ("Життя") цілком ґрунтується на тексті з Одкровення Іоанна Богослова ("Бачення Святого Іоанна", "Небесний Єрусалим", "Голосний голос з небес", "Сліз, скорботи і смерті більше не буде", "Дивіться, все оновлено!"). Через усі три частини проходять три основних мотиви, що вражають своєю простотою. Гуно майстерно модифікує їх у процесі розвитку, додаючи кожному з них як би "подвійного" значення. Так, перший мотив з чотирьох спадних звуків символізує і кінець земного життя, і, одночасно, надію на прийдешній порятунок, а в "проясненому" варіанті (зі зміною спадного руху на висхідний) немов стверджує торжество Вічного життя. Так само, як і перший, "освітляється" й другий мотив, спочатку лементозний, жалібний і трохи сентиментальний. Третій мотив, що зображує "трубу Судного дня", теж поєднує в собі два змісти - страх перед відплатою і надію на порятунок.

У музиці ораторії, зрозуміло, немає тієї єдності стилю, настільки характерного для Баха, Генделя, Гайдна, Моцарта, Бетховена, композиторів XX століття Онеггера, Хіндеміта, Стравінського, Орфа. "Романтичний" стиль XIX століття, узагалі не схильний до монументалізму, немов провокував авторів ораторій на неминучу еклектику (не випадково, наприклад, Сен-Санс сам не без гордості, називав себе "переконаним еклектиком"). Дійсно, і в музичній мові, і у формоутворенні "Смерть і життя" виявляє явні впливи Палестрини, Баха, Генделя, Берліоза, Ліста і навіть Мейєрбера. Але, по-перше, концепція цілого виглядає досить переконливо, а по-друге, кращі, за перевагою ліричні сторінки ораторії глибоко оригінальні і зазнають впливу від оперного…самого Гуно!

Додамо до цього тонко продуману оркестровку (за участю органа), то масивну, то прозору, що додає загальному звучанню необхідний характер і стане ясно, чому ораторія настільки тепло приймається аудиторією.