Мелодія чарівної арфи запрошує відвідати Смарагдовий острів. Саме так часто називають Ірландію, бо більшу частину року її луги й ліси покриті милим для ока зеленим різнобарв'ям. Любов до арфічної музики ірландці пронесли крізь багато сторіч.

З цією музикою нащадкам давніх кельтів доводилось боротися проти чужоземних поневолювачів - ще у XII сторіччі вперше ступила нога англосаксонських загарбників на ірландську землю, але тільки у ХХ столітті Ірландія (та й то не вся) здобула незалежність. Тому й на гербі Ірландської республіки красується легендарна арфа.

Сьогодні ви почуєте розповідь про мудру королеву Сав. Кмітливий розум славетної жінки завчасно допоміг їй зберегти те, що вона вважала найціннішим.

РОЗУМНА ЖІНКА

За всю історію Ірландії - а історія її довга, бурхлива й дивовижна - не було жінки, яка розумом зрівнялася б із дружиною Гоба, великого будівничого, окрім хіба однієї на ім'я Сав, дружини самого О'Доннела, короля Донеголу, який і сам був досить розумний. Ви й самі у цьому переконаєтесь, коли познайомитеся з історією О'Доннела та його дружини.

Однієї великодньої неділі приймав О'Доннел у себе при дворі можновладного іспанського гостя і раптом виявилося, що в домі не стало яблук. Він одразу ж послав служника до ближнього монастиря, та скупа чернеча братія відповіла, що торішні запаси вже вичерпалися, і яблук у них не буде аж поки достигне новий урожай. Тоді О'Доннел наказав віднести ченцям у дарунок в'язку свічок. І посланець, який відносив ті свічки, повернувся з повним кошиком запашних яблук. О'Доннел зразу ж написав дотепного вірша з цієї нагоди й відіслав разом зі своєю подякою у монастир: мовляв, його вразила така чудодійна сила свічок, що вони допомагають яблукам завчасно достигати.

Але наша мова не про ченців та яблука, а про королеву Сав, яка й свого чоловіка перевершила розумом. Вона була дочкою найубогішого з підданців О'Доннела. Король, почувши про її на диво ясний розум, вирішив одружитися з нею. О'Доннел думав вразити цю босоногу дівчину новиною, що король збирається зробити її володаркою свого серця і свого дому, а вийшло так, що вразився сам, коли вона рішуче йому відмовила. Прийшовши трохи до тями, він запитав, чому вона так нерозважливо чинить. І Сав відповіла:

- Тепер ви осліплені почуттям і не помічаєте, з якого я роду і яка я вбога. Та може ж надійти такий день, коли я чимось розгніваю великого О'Доннела, і він забуде, що я нічим не гірша від нього, а то навіть і краща, і покине мене напризволяще в таких самих злиднях, в яких я була до одруження.

О'Доннел став присягатися, що такого повік не станеться. Він просив її і благав, і не давав спокою від понеділка до неділі, і знову день у день, аж поки нарешті Сав змилостивилась і таки погодилася вийти за нього заміж.

Та перед цим вона взяла з О'Доннела обіцянку, що як настане такий день, коли він пошкодує за свою дурість, почне їй дорікати й накаже забратися геть - а такий день, мабуть, таки настане! - то вона матиме право забрати з його замку все, що вважатиме для себе найдорожчим і що сама подужає винести на плечах за три рази. Урадуваний О'Доннел тільки голосно засміявся, погоджуючись на цю чудернацьку умову.

Отож вони побралися і стали щасливо жити. У них уже ріс син, якого вони обоє страшенно любили. І цілих три роки О'Доннел стримував свою буйну вдачу й не кривдив ту, яку ніжно кохав, хоч його не раз брала злість на неї, що вона так часто розладнує його самовладні заміри щодо власних підданців.

Та одного разу вона дозволила собі надміру багато, аж придворні почали підшкилювати короля,- мовляв, настав край усій його величі. А було це ось як.

Король приймав своїх підданців. Його дружина сиділа поруч з ним і занепокоєно спостерігала, який страх викликає він в усіх, навіть коли й задовольняє котрогось прохача. Раптом один босоногий чернець сміливо підступив просто до короля, здавалося, зовсім не перестрашений.

- Хто ти такий? І яке твоє прохання? - спитав його О'Доннел і вже замахнувся канчуком, щоб нерозважний підданець знав своє місце.

Та прохач цей не злякався, а відповів ще зухвалішим і впевненішим голосом:

- Я посланець бога, О'Доннеле! Він прислав мене нагадати тобі, що пора вже відшкодувати все те зло, яке ти накоїв. О'Доннел уже ладен був ударити по голові цього шаленця, та королева в останню мить стримала чоловіка, поклавши руку йому на плече. Вона спокійно відповіла запальному ченцеві:

- Ми чули чимало доброго про твого пана. Перекажи йому, нехай він нічого не боїться і сам сюди прийде й покірно складе до наших ніг свою кривду. Тоді він дізнається, який добрий і милостивий великий О'Доннел. Придворні, почувши таку мову, вирішили, що тепер можна й не коритися володареві, коли вже жінка ним верховодить.

Розлючений О'Доннел кинувся до жінчиної опочивальні й вигукнув:

- Це все ти, прояво! Але так мені, дурневі, й треба! Чого ж іншого міг я сподіватися, взявши собі за жінку жебрачку й дочку жебрака! Забирайся геть з мого замку і з моїх очей!

- Добре,- незворушно відповіла Сав.- Але я заберу з собою найдорожчі цінності, які спроможуся винести за три рази. - Забирай що завгодно! - закричав О'Доннел.- Усе одно це буде дешевше, ніж терпіти твої вибрики!

А проте з болем у серці дивився він, як вона збирає всі найрідкісніші й найкоштовніші оздоби, що ними пишався його замок. І все-таки пиха була дужча за нього: він стояв і не озивався ні словом. Мовчки спостерігали О'Доннел і його челядь, як вона перенесла свою ношу через опускний міст, склала її на тім боці й повернулася назад.

"Що ж тепер вона забере?" - стоїчним тоном запитав він сам себе, коли так стояв і тримав за руку сина, враженого цим видовищем.

А Сав обернулася до чоловіка спиною і сказала:

- Посади мені на плечі нашого сина! На мить О'Доннел приголомшено завмер. Але тут-таки згадав про славетну непохитність усіх О'Доннелів і, не зморгнувши оком, відірвав часточку свого серця - сина рідного - і посадив на плечі цій неможливій жінці.

Вона перенесла сина через міст і опустила на клунок з діамантами, золотом та іншими коштовностями, а сама повернулася знову.

"А тепер що?" - подумав О'Доннел. Він був твердий, мов скеля, і, мов граніт, було тверде його запитання:

- А тепер що?

- А тепер найцінніше,- відповіла ця незвичайна жінка.- Тепер ти сідай мені на плечі, моя найдорожча ноша!

Велика річ - вивернутися сміхом там, де тебе навертало до плачу