У 2003 році сповнюється 200 років з дня смерті останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, який закінчив свій довгий і нелегкий шлях далеко від рідної України на Соловках. Він помер уже не в'язнем, а іноком святої обителі у суботу 31 жовтня у віці 112 років - про це сповіщає надмогильна плита, що знаходиться у Соловецькому монастирі. Сюди, зруйнувавши Січ, його заслала цариця Катерина ІІ. Рік народження Калнишевського приблизно 1690 (так подається у словниках), він народився і виріс на Слобожанщині, брав участь у російсько-турецькій війні (1768-1774) на чолі запорозького війська.

Десять років поспіль його обирали кошовим отаманом, а у 1776 році за доносом він був засуджений на безстрокове ув'язнення. Коли через 25 років новий цар Олександр І відвідав монастир, то, особисто порозмовлявши із знаменитим в'язнем, наказав звільнити його як невинно засудженого. Колишній отаман не побажав залишити святу обитель і прожив тут у смиренні та молитвах ще два роки.

У 1887 році український історик Дмитро Яворницький, шукаючи сліди запорозьких ватажків, приїхав на Соловки і під стінами головного монастирського собору побачив три надмогильні плити, напис на одній з них свідчив: "Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи козаков атамана Петра Калнышевского". Молодий вчений знайшов також документи в архівах монастиря, порозмовляв з ченцями, записав з їх вуст перекази про перебування цього першого українського мученика у підземних в'язницях Соловецького кремля.

Пізніше історик писав про Петра Калнишевського у своїй праці "Історія запорозьких козаків", що видавалась у 1892-1897 рр. у Петербурзі і перевидавалась декілька разів. Дмитро Яворницький зазначає, що "відмітною рисою запорожців була їх глибока релігійність. Багато хто з них на схилі літ усамітнювався в монастирі. Одним із таких монастирів був знаменитий Межигірський під Києвом. Петро Калнишевський на власний кошт побудував там церкву Петра і Павла. Його ж стараннями побудовані храми на Слобожанщині: в Лохвиці - Різдва Богородиці, в Ромнах - Покрови Божої Матері, а також дерев'яна церква Св. Трійці в рідному селі Пустовойтівка".

Коли у 1965 році у видавництві "Дніпро" вийшла книга Івана Шаповала "У пошуках скарбів", в якій автор розповів історію останнього кошового отамана та історію віднайдення його могили Д. Яворницьким, вона була сприйнята з великим ентузіазмом і справила неабияке враження на всіх патріотично настроєних українців: ті роки були роками національного піднесення.

Десь тоді я і виконав свою гравюру, на якій зобразив Калнишевського за гратами, взявши для підпису слова Тараса Шевченка "А там степ та могила...". Так я собі уявляв, як на далекому острові у Білому морі цей могутній чоловік, ватажок, що не бажав зректися козацької вольниці, дивиться крізь грати на Божий світ і перед його очима - далека Україна, степ та висока могила. Коли Калнишевського привезли на Соловки, йому було вже 77 років. Яке ж треба було мати здоров'я, а головне силу духу, щоб прожити у кам'яному вологому підземеллі 26 років! Його виводили звідти лиш два рази на рік - на Різдво та Пасху до церкви під конвоєм, не дозволяли ні ченцям, ні богомольцям розмовляти з цим небезпечним в'язнем.

Сам імператор Олександр І, а пізніше і Дмитро Яворницький жахнулись, побачивши цей каземат. Тут тоді було повно пацюків, і за дозволом спустити в'язневі палицю, щоб відганяти їх, потрібно було звертатись аж до Петербурга.

Цього літа Бог сподобав мене та велику групу українців побувати у Соловецькому монастирі. Ми власними очима побачили вежу і маленьке віконце, через яке ледь проникає світло до темного підземелля. Соловецький святий острів став уже за наших часів місцем ув'язнення та загибелі багатьох українців, яких ми пом'янули. Пом'янули і Калнишевського біля Сушільної вежі, проспівали йому "Вічную пам'ять" біля надмогильної плити, що була зроблена уже більш як 50 років після смерті і поховання отамана. Напис, викарбуваний на граніті, добре прочитується, його виконав якийсь невідомий майстер, про що він і підписався. Спустилися ми і в кам'яну в'язницю. Тут молодий кобзар Тарас Компанійченко заспівав українську думу про козака, що ось вже скільки літ страждає в неволі.

Нам сказали, що нині не відомо, де ж насправді могила Калнишевського. Але ми маємо стару фотографію (її, на жаль, не можна репродукувати), на якій бачимо плиту біля стін Спасо-Преображенського собору. Там її колись і знайшов Дмитро Яворницький. Калнишевський був похований у дворі монастиря на почесному місці біля стін головного храму.

Микола СТРАТІЛАТ, заслужений художник України
("Урядовий кур'єр" 2003.10.25)