27 липня 2003 року виповнилося 150 років від дня народження російського письменника, громадського діяча Володимир Галактіонович Короленко, який увійшов до кола класиків російської літератури, - наш земляк. І тому з повним правом вшановується в Україні як один із видатних її талантів.

Письменник народився в Житомирі, в родині повітового судді. На Житомирщині минули його дитячі та юнацькі роки. Дитинство майбутнього письменника було багатобарвним. В шкільні роки Володю Короленка приваблювали музика і мистецтво, історія, філософія, але найбільше - література. Справжнім відкриттям для нього стали твори О.Островського, М.Некрасова, І.Тургенєва...

По закінченні Ровенської гімназії Короленко вступив до Петербурзького технологічного інституту, а потім перейшов до Петровської землеробської та лісової академії. Та тут почався важкий період в житті молодого Короленка.

Не дослуживши кілька місяців до пенсії, помер батько. Мати і п'ятеро дітей лишились без будь-яких засобів до існування. За вільнодумство та участь у студентських виступах його виключили з академії, взяли під нагляд поліції. Довелося самому заробляти на хліб - працював коректором у друкарнях і репетитором у багатіїв, якийсь час був чоботарем і чорноробом.

Прагнучи продовжити освіту, Короленко вступив до Петербурзького гірничого інституту. Однак і цей навчальний заклад йому закінчити не вдалося. За підозрою у революційній діяльності, без слідства і суду, навесні 1879 року його вислали у місто Глазов Вятської губернії. Майже шість років провів Володимир Галактіонович по в'язницях та засланнях. Останній строк він відбував у Якутській області через відмову підписати вірнопідданську присягу цареві Олександру ІІІ.

Проте важкі випробування долі не зламали дух цієї мужньої людини, не знищили волю до боротьби. З допитливістю етнографа й увагою художника вивчав В.Короленко побут і життя жителів глухих сибірських країв, записував якутські пісні та легенди. Враження і спостереження тих років лягли в основу цілого ряду оповідань і нарисів, які складають значну частину творчого доробку письменника.

Початком літературної діяльності В.Г.Короленка вважається 1879 рік, коли на сторінках петербурзького журналу "Слово" з'явились "Епізоди з життя шукача". Наступні твори вийшли друком лише через шість років, коли Володимиру Галактіоновичу було дозволено оселитися у Нижньому Новгороді. Співчуттям до знедолених і покривджених забарвлені його твори. Пронизливий вітер свободи пробуджує соціальну свідомість героїв у оповіданнях "Яшко", "Убивець", "Сон Макара", "Соколинець" та ін. Нижегородське десятиліття (1885-1895) - період найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника - справедливо назване сучасниками "епохою Короленка". У 1886 році вийшла у світ його перша збірка "Нариси та оповідання", яка дістала захоплений відгук А. Чехова.

А справжнім тріумфом стала повість "Сліпий музикант" (1886). У ній В.Короленко з великим знанням людської психології по-філософськи підходить до розв'язання вічної проблеми: людина і суспільство. Простежуючи долю сліпого від народження хлопчика, письменник підводить читача до думки про те, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя - повноту і гармонію життя можна відчути лише усвідомивши себе кровною часточкою народу, подолавши почуття егоїзму. Цю тему В.Короленко розвиває в інших творах того ж періоду: "Ліс шумить" (1886), "На затемненні" (1882-1892), "Річка грає", "Ат-Даван" (1892), "Парадокс" (1894), "Марусина заїмка" (1899-1903). Так на очах читача виростав зрілий майстер слова, самобутній художник, про талант якого вже заговорила вся Росія.

Упродовж 1896-1900 рр. родина Короленків жила у Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу "Русское богатство". Його публіцистична діяльність набула такого розмаху, що з письменником мусив рахуватися царський уряд. Виступи В.Короленка у пресі стали значним явищем у суспільному житті й одночасно яскравими віхами його творчої біографії. Саме він і Л.Толстой привернули увагу громадськості до голодомору 1891-1892 рр. (цикл нарисів "У голодний рік"). Володимир Галактіонович виступив на захист цілого народу (вотяків) від огульного і наклепницького звинувачення у вбивстві людини (під час ритуалу), опублікувавши серію статей під рубрикою "Мултанська справа". Його викривальна промова у суді приголомшила всіх. І таки після чотирьох років бюрократичної тяганини несправедливий вирок було скасовано.

У 90-х роках ХІХ ст. письменник багато подорожує. Він відвідує Крим, Поволжя, Кавказ, Південний Урал. Але б де не жив Володимир Галактіонович, його завжди тягнуло до рідного краю. Він любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Володимир Галактіонович палко захищав від переслідувань царської влади українську культуру і мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцні узи дружби зв'язували його з Панасом Мирним, Павлом Грабовським, Михайлом Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях "Ліс шумить", "У поганому товаристві", "Без язика", повісті "Сліпий музикант"...

Як відомо, Володимир Короленко не прийняв жовтневої революції. Він відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для утвердження "нового життя". Великий громадський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних "Листах до Луначарського" (1920, опубл. 1922 р.) та "Листах з Полтави" (1921). В них - гнівний протест проти "найбільшого озвіріння" нової доби і розстрілів; бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам. Короленко висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. "Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, - писав він у 1919 р. - І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може іти поряд з людяністю та великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить...".

Тривалий час (1906-1921) працював письменник над автобіографічною повістю "Історія мого сучасника".

Він задумував її як широке художнє узагальнення всього, що пережив і здійснив. Повість-хроніка лишилась незакінченою. Автор помер, працюючи над четвертим томом найбільшого свого твору... Олена КУРАШИНА, Укрінформ.