"Людина людині - втіха" - кажуть норвежці. Вже навіть із самого порівняння з латинським прислів'ям "Людина людині - вовк" можна зробити висновок про надзвичайну людяність норвежців. Цей скандинавський народ порівняно з іншими невеликий, а має у своїй скарбниці дуже багато творів народної творчості. Сьогодні, коли до якогось відлюдного хутора навідується рідкісний гість або просто випадковий мандрівник, то від нього найперше чекають нових історій та казок.

Здавна існувала в норвежців така традиція: князівський двір та кожна громада мали своїх скальдів(співаків). Обов'язком скальдів було вивчати, запам'ятовувати й передавати своїм наступникам місцеві перекази та легенди. Від покоління до покоління переходило багатство народного слова. Ось чому й сьогодні ми маємо унікальну можливість ознайомитись із стародавніми пам'ятками норвезької культури. А серед них - саги, найдавніші міфологічні та історичні перекази, легенди, казки та прислів'я.

Про Королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє

В одного короля була дочка, надто зарозуміла і дуже вправна на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слово завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своїх володіннях, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.

Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, які хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства на додаток. Тому не дивно, що брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жоден не перевершив королівну.

Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалять вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору стікається стільки люду і все без пуття.

Дійшла чутка про королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що вони вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голодних злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й непогане придане.

Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев'я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.

Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.

Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов мертву сороку.

- Знайшов! Знайшов! - вигукнув він.

- Що ти знайшов? - спитали брати.

- Мертву сороку!

- Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! - сказали брати.

Вони завжди його повчали.

- Е ні. Ану ж пригодиться, - відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув:

- Знайшов! Знайшов!

- Що ти ще знайшов? - спитали брати.

- Лозину, - відповів Пічкур.

- Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! - сказали брати.

- Е ні! Ану ж пригодиться, - відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль.

- Хлопці, знайшов! Знайшов! - вигукнув він.

- Та не репетуй так! Що ти знайшов? - спитали брати.

- Кухоль!

- Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! - сказали брати.

- Е ні! Ану ж пригодиться, - відповів Пічкур.

Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув:

- Знайшов! Знайшов!

- Що ти ще знайшов? - спитали брати.

- Два баранячі роги! - відповів Пічкур.

- Дурний, навіщо вони тобі? - спитали брати.

- Не знаю, ану ж пригодяться.

Невдовзі по тому він побачив на дорозі клинок і знов похвалився братам:

- Знайшов! Знайшов!

- Навіщо ти збираєш всілякий мотлох? Що ти знайшов? - сердито вже спитали брати.

- Клинок!

- Викинь його! - сказали брати.

- Е ні, ану ж пригодиться, - відповів Пічкур.

Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву.

- Дивіться, хлопці, що я знайшов! - вигукнув він.

- Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнеш з болота?

- Стоптану підошву, - відповів Пічкур.

- Навіщо тобі ця погань? Викинь її!

- Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства.

- Аякже, неодмінно здобудеш, - засміялися брати, - королівна звабиться на цей твій непотріб!

Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат.

- Добрий день, - привітався він.

- Добрий день, - відповіла королівна.

- Тут страшенно гаряче, - сказав старший брат.

- А он під комином іще гарячіше, - відповіла королівна.

Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова вимовити не може. І королівна прогнала його з обсмаленими вухами.

Середньому братові повелося не краще. Зайшов він до королівни й привітався:

- Добрий день.

- Добрий день, - відповіла вона.

- Як тут гаряче! - сказав хлопець.

- А он під комином іще гарячіше, - відповіла королівна.

Після цього і йому довелося скуштувати розпеченої кочерги, як його братові.

І ось настала Пічкурова черга.

- Добрий день, - привітався він.

- Добрий день, - буркнула королівна і знуджено потяглася. Не хотілося їй розмовляти ще й з третім невдахою.

- Тут страшенно гаряче, - сказав хлопець.

- А он під комином іще гарячіше, - відповіла королівна те саме, що і його братам.

- От добре, то я спечу там свою сороку. Можна? - спокійно спитав Пічкур.

- Гляди, щоб сорока не лопнула на жару, - сказала королівна.

- Не лопне, я обмотаю її лозиною, - відповів хлопець.

- Лозина не обмотається щільно, - не хотіла здаватися королівна.

- Нічого, я зажену оцей клинок, - відповів хлопець.

- На жар капатиме лій, - сказала королівна.

- А я підставлю ось це, щоб не капав, - сказав Пічкур і витяг з торби кухоль.

- Дуже твоя мова закручена, - сказала королівна, аби не мовчати.

- Ні, не закручена, - відповів Пічкур. - Ось що справді закручене. І він витяг один баранячий ріг.

- Ти ба, другого такого я зроду не бачила! - вигукнула королівна. То поглянь! - мовив Пічкур і витяг другий баранячий ріг.

- Ти, мабуть, стоптав свої ноги, щоб заткнути мені рота! - глузливо сказала королівна.

- Ні, не ноги я стоптав, а ось що,- відповів Пічкур і показав стару підошву від черевика.

На це королівна не знайшла що сказати.

- Отже, ти моя,- мовив Пічкур. І він отримав королівну та ще й півкоролівства разом із нею.

Худоба загине,
помруть друзі,
ти сам помреш,
а блиск мови твоєї
ніколи не помре