Якщо ліворуч португальця - океан, то праворуч - виноградник. Якщо ліворуч від нього - букет вин, то праворуч - рибне асорті. Лише той, хто народився з душею моряка або винороба по-справжньому відчує мужній та веселий характер португальців. Вони - бездоганні мореплавці та винороби.

„Не треба бути мудрим і хитрим, щоб плисти під сонцем і чужим вітром" - кажуть португальські рибалки. Саме пошук нових морських шляхів спонукав Португалію у середні віки до створення потужної військово-морської держави. Свого часу "португальська корона" володіла величезною колоніальною імперією. На весь світ прославили Португалію, як провідну морську націю, такі легендарні мореплавці як: Васко да Гама (1469-1524), Бартоломео Діаш (1450-1500), Педру Алвариш Кабрал (1460-1526), Фернан Магеллан (1470-1521) та інші.

„Улюблена справа робиться швидко" - кажуть португальські винороби. Португалія - це батьківщина портвейну і мадери. Покуштувавши те чи інше вино, можна уявити колорит народних умільців. Бо вино із Сетубалу є представником родини мускатів, а червоні вина виробляють у провінції Алгарве. Виноградники району Байррада дають чудові білі сухі та десертні вина.

А тепер... Стара португальська казка...

Колись давно, не за нашої пам'яті, жили собі чоловік та жінка, і було в них троє дітей. Усі троє хлопці. Старший був одважний і сміливий, середній не такий сміливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий і кволий, та хитрий і спритний.

Були вони дуже вбогі. Ото всього добра, що хатка, і стояла та хатка край самого моря (нині там село Фузетта, а тоді його й сліду не було).

Найстарший син як виріс, то надумав піти найматися. Покинув він рідну домівку і пішов по світах. Іде та й іде, коли бачить - стоїть палац, а на палацових дверях залізне кільце висить, вагою у кілька арроб (арроба - міра ваги, дорівнює 15 кг.). Стукнув він тим кільцем у двері.

Вийшов з палацу велетень та й питає:

- Чого тобі?

- Я, найматися. Може, є яка у вас яка робота.

- А чого ж,- каже велетень,- є. Свиней пастимеш. Але знай: хоч одну заріже вовк, то твоя голова з плеч!

- Гаразд,- каже старший брат.- От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати.

А велетень:

- За цим діло не стане. Дам тобі рушницю.

Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім їх було. Надвечір по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець від тих вовків. Трьох вбив, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілими у свинарник. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, а одежу його на кілочку повісив.

Минали часи… Виріс середній брат та надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його шляхи-стежки і до того ж кінця, як і найстаршого.

Летять літа, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли батько й мати, а мусили його благословити. Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв кільце і стукнув у двері.

Велетень відчинив двері та й питається:

- Чого тобі?

- Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?

- Треба. Треба свинопаса, і притьмом. А то вовки свиней крадуть.

- Вовки? Та вовки мене бояться!

Здивувала така відповідь велетня.

- Заходь,- каже.

Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.

От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, зламав гілочку, зробив із неї сопілку і програв цілющий день. Увечері по дорозі додому напали на свиней вовки і відбили двох. А свинопас знай: собі грає на сопілці, так з сопілкою в роті і в палац увійшов.

Велетень одразу виявив зниклих свиней і, побілівши від люті, закричав:

- Ти помреш! Двох свиней вовки украли.

А хлопець на те:

- Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро повернуться.

Велетень вгамувався трохи та й питає:

- Хіба вовки не з'їли їх?

А хлопець:

- Таке скажеш! Як це вони можуть з'їсти? Вовки мене знають і навіть підійти близько не наважаться.

Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:

- Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумніватися починаю.

Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в шпарини підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам із собою.

От прийшла велетка до чоловіка та й каже:

- Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.

На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:

- Та кажу ж я вам, що свині йдуть з мого дозволу. Скоро повернуться.

Назавтра була неділя, і сім'я велетнів розважалася, змагаючись у силі та спритності. Стоячи на белебні, кидали вони, хто далі, важкий злиток золота у море. А палац їхній стояв на березі моря.

Хлопець дивився та тільки реготав.

- Чого ж ти смієшся? Може, гадаєш, кинеш далі? А він:

- Авжеж.

- Ану, спробуй,- каже велетень.

От хлопець став поряд із велеткою і, перш ніж узяти зливок, почав махати рукою то вправо, то вліво.

- Що це ти робиш?

- Та кораблям гасло подаю, хай розійдуться в різні боки, а то, чого доброго, впаде ця штука на палубу.

- Е ні! Золото - моє! Не хочу, щоб пропало!

Так і не дала велетка хлопцеві показати свою силу, а тому тільки цього й треба було.

Наступної неділі не пішов він пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли вернуться вкрадені. А в суботу вийшов хитрун у двір, піймав куріпку і сховав у надійному місці.

Як почали чоловік і жінка знов змагатися в спритності, він став оддалеки і посміюється.

- Ось що, жінка дорожить цим золотом. Але ж ми з тобою можемо і камінь кинути. А хлопець:

- Згода! Ви кидайте з белебня, а я звідси, знизу кину.

Кинув велетень камінь і кинув далеко. А хлопець узяв приховану куріпку, брудну, всю в куряві, і підкинув у повітря. Опинившись на волі, змахнула птиця крилом - пісок і пилюка запорошили очі велетню.

- З якою силою він кинув камінь, аж дим пішов,- сказав велетень своїй здивованій жінці.

- І я нічого не бачила,- мовила велетка.- В очі мені земля попала.

Відтоді став велетень боятися хлопця, а тому тільки це й треба було.

От якось уночі каже велетень своїй жінці:

- Давай сьогодні вночі його вб'ємо.

- Це як же? Ти щось придумав?

- Так, придумав. Свинопас спить у комірчині під горищем. А я зробив діру в покрівлі, таку діру, через яку легко пройдуть два здоровенні камені. Ось як тільки він засне, я їх і поскидаю на нього.

Жінка схвалила чоловічий намір. Проте свинопас усе почув і на ту ніч ліг спати в іншому місці. А скинуте велетнем каміння зіштовхнулося між собою і утворило ніби склепіння. Побачив хлопець, що утворене над його постіллю склепіння міцне, і надумав лягти спати, ніби нічого не було, на своє звичне місце.

Вранці прокинувся велетень і пішов глянути, що сталося з його служником. Відчиняє він двері до комірчини та:

- Гей, хлопче! - кричить. А той:

- Чого треба, хазяїне?

А велетень тоді:

- Щось сталося?

- Та нічого особливого. Звалилися два камінці зі стелі, але я їх піймав і втулив у дірку під стелею. Тепер принаймні пилюка в лице не сипатиметься.

Неабияк був вражений велетень усім почутим. Пішов він до жінки і розповів усе докладно. А та:

- Ой лишенько! Краще вже його розрахувати, хай іде на всі чотири сторони. І то скоріш.

- Скажи йому про це,- погодився велетень.

От пішла велетка до свинопаса та й каже:

- Ми оце днями їдемо. Так що можеш бути вільний. Збирайся.

- Зібратися, то зберуся,- сказав хлопець.- Тільки давайте мені трьох ослів, нав'ючених золотом.

- Атож, це саме й ми думали тобі запропонувати.

От як дістав трьох навантажених мішками з золотом ослів, покинув хлопець проклятий богом палац.

Може, година якась минула, як поїхав хлопець, а велетень і каже жінці:

- Ні, подумати лишень! Віддати негідникові стільки золота, га? Ні, не можу я так. Піду дожену його.

А велетка на те:

- Не роби цього, не роби. Забув ти, або що, як він камінь піймав і стелю собі зробив?

Та де там, велетень і чути нічого не хоче.

- Хай би там що, а я попробую його здолати.- І кинувся навздогін за хлопцем, навіть не глянувши, що жінка сльози гіркі ллє.

Здалеку помітив погоню хлопець. Помітив, сховав у густім лісі ослів, а сам вийшов на дорогу, згорнув руки на грудях і втупився в небо.

Побачив велетень втупленого в небо хлопця та й питається:

- Чого це ти в небо задивився?

- Та ось ослів дожидаюся. Дуже повільно вони пленталися, то я дав доброго штурхана під зад, вони тепер по небу летять. Звісно, перший з'явиться той, що перший дістав прочухана.

Нічого не захотів більше слухати велетень. Кинувся він назад, тільки його й бачили. А хлопець любісінько з віслюками до батькової домівки прибув.

Ось батько його і заснував село Фузетта, і тому в легенді про походження Фузетти мовиться, що збудована вона із золота, яке велетень навантажив на трьох ослів.

З португальською мудрістю знайомив Костянтин Мадей