Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухові на Київщині. Сім'я, в якій ріс майбутній поет, була великою - одинадцятеро дітей, батько з матір'ю, старенька бабуся. Щоб прогодувати сім'ю, батько займався чоботарським ремеслом, а в засушливі роки ішов на заробітки в Таврію, в беріславські і каховські степи.

У 1927 році, закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи. Однак вже тоді його приваблювала поезія.

"Узнав о дополнительном наборе в Институт народного образования, я решил сдавать экзамены и, к моему удивлению, сдал их успешно. Меня зачислили на литературный факультет, который я окончил в тридцать втором году", - згадуватиме згодом в "Автобиографии" поет. Який час він учителює в Овручі, викладає російську і українську літературу. Після переїзду до Харкова працює в газеті "Радянське село".

Перший друкований вірш Малишка з'явився 1930 року в журналі "Молодий більшовик" (№ 9-10). Ряд його поезій увійшов до колективної збірки "Дружба", що вийшла в харківському видавництві "Український робітник" 1935 року. У них Малишко оспівує "труди і дні" комсомольскої юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі.

Великий вплив на становлення Малишка як поета мала народна творчість, класична література, а також радянська, зокрема твори Горького, Маяковського, Тичини.

З 1934 року Малишко - у лавах Червоної Армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано і більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета "Батьківщина" (1936). Невелика обсягом збірка одразу ж засвідчила появу талановитого лірика.

Після служби в Червоній Армії Малишко цілком віддається літературній праці, активно співробітничає у газеті "Комсомолець України", журналі "Молодий більшовик". Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ.

Одна за одною виходять збірки віршів: "Лірика" (1938), "З книги життя" (1938), "Народження синів" (1939). За заслуги у розвитку української радянської літератури уряд у 1939 році нагородив поета орденом "Знак пошани".

Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги "Листи Червоноармійця Опанаса Байди", вийшли друком збірки "Березень", "Зореві дні", "Жайворонки".

Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень "Запорожці", яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.

Характерна особливість творчості Малишка, що виявилась уже в перших його збірках, - широта тематичного і жанрового діапазону. Вже в "Ліриці" поряд з найрізноманітнішими формами ліричної поезії маємо вірші-портрети, вірші-оповіді, балади, сюжетні твори, для яких характерна епічна манера викладу.

Тяжіння до точності, конкретності у змалюванні людини, її бойових і трудових подвигів властиве не лише поезії Малишка. Створення поезій в жанрі вірша-портрета збігається з появою в українській радянській поезії таких творів, як "Пісня трактористки" П.Тичини, циклу "Чотири поезії" М.Рильського та ін. Це було свідченням закономірності повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до звичайних рядових людей праці з їхнім багатим духовним життям, людей скромних, зовні непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу.

Поезії цього часу позначені безпосередньою близкістю до фолькльору. Серед віршів-портретів вирізняються народнопісенний за стильовою манерою, розлогий "Заспів про Боженка", патетично-суворий "Товаришу Серго", баладно-романтичні поезії "Корнюша", "Опанас Біда".

Поетичні образи в цих творах - "студена вода", "ворожа лють сліпа", "ковані копита вороних коней" і "бойові товариші", "коней порвані вудила", те, "як його могутнє тіло волокли у три сліди", - характерні для народної пісні.

Проте є тут образи і свої, суто малишківські. Це орігінальні поетичні метафори: "День устав на люту муку", "не вітри грудьми в розгоні прилягли до шпоришів", "квітне вечір синім цвітом, припадає до лиця" і ін. І у щедро використаних прийомах народної поетики, і у власному баченні світу виділяється перш за все одна риса: зримість, конкретність, відчутність світу - на дотик, на колір, на запах. Відбувається своєрідна інтімізація, наближення світу до людини - чи, точніше, лидини до світу - рухомого, барвістого, напоєного похощами вітру і духом шпоришу під синім вечірнім небом.

Помітне місце в ранній творчості поета займають ліроепічні розповіді про сільских трудівників, відданих улюбленій справі: "Учитель", "Мати", "Урожай", "Материнська", "Дядько мій, Микита-чорнокнижник…" та ін. Його віршований портрет завжди виразно індивідуалізований, в основі вірша - конкретний факт, подія, людина.

Сюжетні поезії Малишка були певним кроком митця до ліро-епічної поеми. До неї наближається, зокрема, вірш "Учитель". Тут і властива поемному жанру епічність, широта охоплення картин життя, і увага до найдрібнішої, але завжди яскравої , характерної деталі. Ведеться розповідь про приїзд ліричного героя у рідне село, про зустріч з односельцями, з дорогою людиною - улюбленим учителем, згадується минуле.

Замилуванням красою рідної землі і її людей дихає ця поезія. Настрій спокою і душевної врівноваженості переходить у ліричного героя в відчуття щастя, радісної впевненості в собі, у вивірених друзях. Внутрішнім емоційним складом, інтонацією він дуже близький до написаної згодом "Мандрівки в молодість" Максима Рильського. Це Малишкова "мандрівка в молодість":

Під літнім широченним небокраєм
Мене стрічають друзі і знайомі,
І кожен добрим словом пригощає,
Пахучим хлібом, яблуками в домі.
Навік ту дружбу, чесну і єдину,
Не розіб'є огонь у громовину.

Ліричний струмінь пронизує неквапливу розповідь поета про дитячі роки ("школярських днів нам не забуть ніколи") і особливо помітний при змалюванні образу учителя з "чесним старечим обличчям".

Уже раннім поезіям Андрія Малишка притаманне глибоке відчуття краси рідного краю. Кожна деталь, яка в його вірші стає поетичною, здатна набувати найвищого символічного значення. Дніпро - рідна річка поета у прямому розумінні і водночас символ слов'янської могутності. В історичну давнину проектується така цілком сучасна картина:

Жнива, обжинки, гомонить Славута,
Ми сядем в круг над рідною рікою…

Дуб - "любиме дерево мого народу", і "яворина теж, мабуть, столітка", - образи, з давніх-давен вживані в народнопоетичній творчості, і дещо архаїчний бриль - все це історія, яку не відділити від сучасності. Ось чому поет сміливо і вільно, щедро вплітає у свій вірш широко відомі поетичні рядки - фольклорні, літературні, ніби підкреслюючи, що це і його власний духовний набуток, як набуток усього народа:

Батьки згадають бойовії рубки,
Дівчата заворкують, як голубки…

Масштабність соціалістичних перетворень, розквіт колгоспного села в центрі уваги автора в поезії "Урожай".

Він створює образ Хоми Метелика - передового колгоспного бригадира, господаря нового життя. У поезії два рівнозначні герої - трудівник колгоспних ланів і природа, одухотворена й збагачена мудрою господарською діяльністю людини. А третій герой цього сюжетного, описового вірша - сам автор, його проникливий погляд, його оцінка баченого.

В цих ранніх портретних поезіях виявляється характерна риса Малишкової подальшої творчості - аналітичність, уміння бачити витоки, джерела явища, характеру. Поет за конкретними вчинками, поведінкої, вдачею людини простежує ті соціальні та історичні чинники, обставини життя, які їх зумовили. Герой поезії "Урожай" Хома Метелик не доїсть і не доспить, самовіддано працює на артільній ниві, пестить зерно, як рідну дитину. Все життя цієї людини - безкорисливе і самовіддане служіння народу. Так з'являється у поезії Малишка селянин із світоглядом, психологією колективіста, вихованого соціалістичним, колгоспним ладом.

У ранній поезії дуже виразно виявляється така риса лірики Малишка, як пісенність. Органічна пісенність, породжена особливим складом мислення, яка нічого спільного не має із стилізацією під народну пісню. Та пісенність, яку характерізує виняткова простота і лапідарність форми, музикальність у поєднанні з чіткою ліричною конструкцією, природність вислову - інакше, здавалося б, і сказати не можна, - завершеність думку, цільність настрою. Це та вища простота вислову, коли подолано складність чи, скоріше, ускладненість, подолано бар'єр штучності і багатослів'я. Малишкові, поетові аж ніяк не книжному чи кабінетному, ця висока простота далася, мабудь, легше ніж багатьом іншим митцям. Балади - цілий етап поетичної творчості Малишка. В цьому жанрі якнайповніше виявились його емоційність, внутрішня сила переживання, почуття при мужній стриманості, стислості зовнішнього вияву.

Формою нагадує старовинні англійські матроські балади "Балада про матроса" - твір, сповнений нового, революційного змісту. Традиційно суворо починається розповідь про загартованих "морських вовків" - англійських матросів, які везуть смертоносну зброю для знищення повсталих іспанських міст - Кордови і Мадриду. Дізнавшись про страшний вантаж, вони твердо вирішують допомогти іспанським патріотам:

"Ми краще повернем снаряди оті- акулу на морі глушить!". Матроси знають, що жорстокою буде розправа капітана, але їхнє прагнення допомогти братам по класу залишається непохитним. Повсталих розстріляно, та безсмертне братерство людей праці. Їхній подвіг став своєрідною пересторогою всім душителям народної свободи, паліям війни. Наприкінці твору автор поєднує старовинну, традиційно-баладну і нову революційну символіку.

Вірш написаний класичним баладним розміром - амфібрахієм, який надає епічного розмаху, широти оповіді - поважної, суворої. Чіткості, карбованості загального ритму, як і окремого рядка чи строфи, сприяє чоловіча клаузула, послідовно дотримана. Весь вірш - чітко організована структура, афористично стисла, що посилює його емоційну виразність.

В баладах Малишка часто, можно сказати, послідовно зустрічається фантастичний мотив "оживлення", "воскресіння" героїв. У "Баладі про вартового" замість убитої маленької героїні з Мадриду встають десять інших, у яких "той самий зріст і та ж походка".

"Іспанські балади" Малишка суворі й ніжні, гнівні й зворушливі. Поет уміє знайти слова прості й щирі, в яких трагізм ситуацій, подій, людських доль не залишає читача байдужим, змушує знову й знову переживати героїчні будні боротьби іспанського народу за свободу і незалежність.

Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війни проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з'явились "Україна в огні" О. Довженка, "Слово про рідну матір" та "Жага" М. Рильського, "Любіть Україну" В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни - "Україно моя".

Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію "Червоновишневі зорі віщують погожий схід...",

де інтимне "ти може, мене й забула: не бачила стільки літ..." - тісно переплелося із суворо-солдатським: "Друзі ідуть полками, і я серед них - сурмач". Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір'ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: "До бою вставайте", "Понад пожари", "Україно моя!", "Битва"... І цикл "Україно моя" - чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов'ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів.

Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі візії майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили ніжності й любові:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 р. писав Андрієві Малишку: "Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом - "Жагою" М. Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя".

Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше - "Батьківщино моя". Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки "Україно моя", вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися - а де ж тут "великий, єдиний"? І замість "Україно моя" з'явилось "Україно Радянська" або й просто - "Батьківщино". Поет змушений був дописати строфу про "синів Росії", з якими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі". Хоча поет з пошаною й любов'ю ставився до всіх націй, включаючи й російську. По війні поет інтенсивно працює, виходять - як відгомін війни - збірки "Ярославна" та "Чотири літа" (1946р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників - не як бездушних "гвинтиків", а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України.

У збірці "Віщий голос" (1961 р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик "добре вигострить сокиру", а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:

Тож стільки треба таїть любові В своїй недолі, в солдатській скруті, І так затятись на віщім слові, Щоб з нього тліли й кайдани куті.

З роками голос Андрія Малишка міцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи "Дорогою під яворами", як назвав він збірку (1964 р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею "Руту" (1966 р.).

У циклах "Пісня дороги", "Пісня яворів", "Сонети обухівської дороги" поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді "Сонетів обухівської дороги" це видно вже з їх назв: "Я з тих країв, де сині оболоні...", "Я з тих країв, де за Дніпром кургани...", "І ти з такого ж поля" та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: "Пісня Тараса Шевченка", "Пісня Максима Рильського", такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка…

Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок - "Синій літопис" (1968 р.), "Серпень душі моєї" (1970 р.), яка вийшла вже після смерті поета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу, хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назви віршів: "Роздум", "Медитація", "Дума", "Пам'ять".

Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується першопричин, витоків усього, що діється у світі. У циклі віршів про складний, насичений болями, злочинами, війнами двадцятий вік поет-гуманіст із надією вдивляється в те, як він, цей жорстокий вік, "гойдає мільйони колисок, Щоб дітей не збудити", закликає його прийти в світ орачем, а не будувати "тюрем за гратами".

Поет почуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, - чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... "А вже найбільше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово..." - признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація - вірш "Роздум" ("Чи встигну я цей камінь обтесати"). Уже десь на останньому прузі замислився митець: а чи віддав я всі борги, "чи встигну я цей камінь обтесати?", бо "поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати..." А з каменя витесує він Людину - наче Бог творить Всесвіт. І ось "уже на камені засяли очі і налились блакиттю", вже "уста людські жагою затремтіли і ожили..." Та все одне - це ще мертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? "Витесати слово хоч єдине і вкласти в очі, в губи кам'яні", - ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя.

Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як "сурмача", "правофлангового рядового, заспівувача першого" - і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші "Поезія", яким відкривається "Синій літопис" (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення - "І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати", її нічим не можна купити - "ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином", бо вона насамперед - "діло совісне".

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це - "Пісня про рушник", яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно "Рідна мати моя..."

Це - гідний пам'ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов'язано все - від народження до останнього шляху. Хто буде судженим дівчині?

"- А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане". Рушниками перев'язували молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу - чи то добру, а чи й лиху, воєнну, - то ніс із собою материне благословення - рушник вишиваний... І нарешті - "рушниками, що надбала, спусти мене в яму". І червоніє він на хресті над могилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає "все, знайоме до болю", все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б російською: "Песня о полотенце..." Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір.

У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна "Стежина" ("Чому, сказати, й сам не знаю..."), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.