Олександр Олесь належить до тих славетних українських поетів, а водночас - і громадських діячів, публіцистів, просвітників та драматургів, які чудово знають, яким неймовірно важким є життя на чужині.

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), один із найбільших майстрів українського ліричного слова ХХ століття, народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині. Батько майбутнього видатного поета, Іван Федорович Кандиба, був нащадком славетного чумацького роду, мати, Олександра Василівна Грищенко, - походила з кріпаків. Але це була воістину незвичайна жінка, сплав високої культури, непохитної волі й доброти. Саме вона навчила малого Сашка читати (вже в чотири роки!) і познайомила його із святинею українського народу - "Кобзарем". Саме вона, залишившись після загибелі чоловіка на рибних промислах у Астрахані, за власними словами, "одна з трьома дітьми й трьома карбованцями в кишені" все ж таки змогла вивести дітей в люди. Олександр зберіг ніжність до неї на все життя.

В одинадцять років, із втратою батька, закінчилось дитинство хлопчика, що запам'яталося як "один золотий день", як "суцільна казка природи". Попереду чекала сувора школа життя - Білопільська церковнопарафіяльна чотирирічка, яку потім він згадував як "катівню", сільськогосподарська школа на Харківщині (хотілось вчитись і далі, але звідки взяти гроші?..), Харківський ветеринарний інститут, участь у відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 1903 року (ця подія стала справжньою маніфестацією українського духу, бо ж брали в ній участь корифеї національної культури з Наддніпрянщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Волині: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Оленка Пчілка…) Утиски українського слова на теренах Російської імперії призвели до того, що Олександр Олесь прийняв абсолютно свідоме рішення: присвятити себе літературі.

Дійсність "незабутньої" держави Романових була такою, що навіть здобувши всеукраїнську славу збіркою "З журбою радість обнялась" (1907 р.), одним із шедеврів своєї лірики. Олесь, щоб існувати, змушений був працювати… на київській скотобійні (культура й ринок - вічна проблема!), створювати прекрасні вірші в "атмосфері кривавого пару й агонії конаючих тварин".

Унікальність мистецького дару Олександра Олеся в тому, що він напрочуд тонкий, ніжний лірик, але в той же час і поет, наділений рідкісним талантом історизму, талантом пророка.

Під час кривавої бійні Першої світової війни, під час визвольних змагань 1917 - 1920 років Олександр Олесь був із рідним народом, радів його перемогам, неймовірно страждав, бачачи, як ллється невинна кров.

В останні десятиріччя життя Олесь усувається від будь-якої участі в заходах, здійснюваних українською еміграцією, послаблюється активність його поетичної творчості, він займається переважно інсценізацією народних казок, написанням лібрето для дитячих опер.

Творча спадщина Олеся досить велика, якщо врахувати, що більшу частину її становить поезія - дев'ять книг (звертався Олесь і до драматичного жанру, створивши ряд драматичних поем та етюдів). В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Не вдаючись до будь-яких маніфестів, декларацій, він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору.

Загалом не нова на поетичні ідеї, віршові прийоми і навіть образи поезія Олеся уже з виходом першої збірки завоювала прихильність знавців літератури і масового інтелігентного читача. У ній були представлені безпосередність і щирість поетичного вислову, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби - основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета.

Легкий перехід від одного зовнішнього явища до іншого притаманний багатьом творам Олеся ("Сніг в гаю... але весною", "Дві хмароньки пливли кудись", "В міщанській одіжі і в рідному вінку", "Зима... і пролісок блакитний!", "На гори високі, на срібло снігів" та ін.).

В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя - з другого. Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння ("Айстри", "Єсть дивні лілеї, що вранці родившись", "Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть" та ін.). Саме цей "єдиний раз" квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: "Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз".

У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, але трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісне проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом.

Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім тлом переживань людини: поету притаманне своєрідне розлиття почуттів в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи в поета переважають загальні назви - пташки, квіти - або ж назви, що встигли стати штампами-солов'ї, жайворонки, орли. Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. Поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу "Щороку" (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух.

Ліричні твори Олеся, музикальні, часто "романсові" за формою, віддавна привертали увагу композиторів - М. Лисенка ("Сміються, плачуть солов'ї", "Айстри", "Гроза пройшла... зітхнули трави"), К. Стеценка ("Сосна"), Я. Степового ("Не беріть із зеленого лугу верби"), С. Людкевича ("Тайна") та ін.

Творчість, життєвий шлях Олександра Івановича Кандиби (Олеся), безперечно, посідають гідне місце в пантеоні найвищих досягнень українського духу ХХ століття. Видатний поет, проживши останні понад 20 років у вимушеному вигнанні в Празі, визначав своє життя як "повість радощів і мук". Він помер 22 липня 1944 року, не витримавши страшного горя - у нацистському концтаборі Заксенхаузен був закатований його улюблений син, теж блискуче обдарований поет Олег Кандиба (Ольжич). Але Олесь повернувся в Україну безсмертними своїми віршами, ставши найвищим прикладом того, як треба любити Вітчизну і працювати з рідним словом в добу "холодних душ".