Народився Симон Петлюра у Полтаві, в козацькій родині, що перейшла з села до міста, де батько його мав дрібний візницький промисел. Генеалогія тої родини не відома. І хто знає, чи будемо колись щось про те знати, бо ж за період більшовицької влади на Україні метрики та інші документи значною мірою знищено. Первісну освіту свою він дістав у полтавській бурсі, продовжуючи її в духовній семінарії того ж таки міста.

Це не є випадок для тодішніх часів і тодішніх обставин, що дитина з світської родини діставала освіту в школі духовній. То була доля багатьох дітей бідного стану, що їх батьки дбали про їх майбутню долю та неспроможні були витрачати більшого гроша. Світська школа - гімназія та за нею університет - була до певної міри привілейованою та вимагала великих коштів, а духовна була дешевою і приступною для всіх станів, бо на неї не поширювався відомий старорежимний циркуляр міністерства освіти про "кухарчиних дітей", перед якими мали бути фактично замкнені двері російських гімназій.

По Полтаві знаходимо Симона Петлюру у Львові. Вигнаний із семінарії, як казали тоді "з вовчим білетом", себто без права вступити до іншої російської школи, опинився він за кордоном. Це було явище нормальне для тодішньої політизованої молоді. Але характерним для юнака Симона Петлюри було те, що подався він не до Берліна, Парижа чи Швейцарії, де скупчувалися тоді всі, кому з тої чи іншої причини тісно було жити в колишній Російській імперії. Вибрав він провінціальний для Європи Львів тому, що там було вогнище українського руху, і саме у львівському університеті можна було слухати лекції українських професорів, які викладали українською мовою.

У Львові ж Симон Петлюра, по-перше, означив себе політично, бо вступив до складу Революційної української партії (РУП), що 1900 року була заснована тодішньою молоддю на Великій Україні, але штаб свій розташувала на території українського населення в межах колишньої Австрії за допомогою старшої, а особливо молодшої галицької та буковинської інтелігенції.

Після Львова застаємо Симона Петлюру на Кубані за учительською, потім статистично-архівною роботою. Там, у широких прикавказьких степах ще переховувалася старовинна козацька традиція, що минула вже давно на Україні.

Молодий Симон Петлюра із запалом взявся до вивчення козацької історії та місцевого життя. З Кубані він повертається до Києва. З'являється він там уже сформованою людиною, визначеною політично й індивідуально. Було то за часів першої російської революції, коли перед українцями відкрилося певне поле національної праці. І Симон Петлюра бере до рук найсильнішу як на ті часи зброю - перо. Він - секретар Чикаленкової "Ради", потім редактор соціал-демократичного органу "Слово". На той час РУП уже перестала існувати; члени її пристали до різних українських партій, а ядро РУП прийняло назву української соціал-демократичної партії. До складу цієї групи належав і Симон Петлюра.

Погром української політичної спільноти викинув Симона Петлюру за межі України; року 1907 знаходимо його в Петербурзі. Ради хліба насущного служить він у приватному транспортному товаристві, а свої політичні інтенції задовольняє працею в партії та різного роду українських гуртках, таких численних і чинних на той час в колишній російській столиці. У Петербурзі Симон Петлюра не прижився. Він переїздить до Москви, знову ж таки на приватну службу - бухгалтером у більшому підприємстві. За тих часів одружився він із панною Ольгою Більських. У Москві у них народилася єдина дитина - донька Леся.

Москва тоді - часи третьої державної думи - була осередком національного руху народів колишньої Російської імперії. І - річ єдина й неповторна в історії російської політичної думки - чинну участь у ньому брали видатні московські політики. Рух той зосереджено було в багатьох таємних і легальних товариствах; варто згадати такі, як "Союз автономістів", "Товариство слов'янської культури" з українським відділом, український "Кобзар" тощо.

Скромний бухгалтер не загубився серед національної еліти, що скупчилася на той час у Москві. Як представник української колонії, він посідає у ній одне з чільних місць; його слова бралися до уваги, з ним радилися в усіх справах. Особливо зросла роль Симона Петлюри в означених колах тоді, коли він разом з О. Саліковським став редагувати журнал "Украинская Жизнь", - орган, друкований російською мовою і заснований українцями для інформації російського громадянства. Це був той темний час, коли українська преса була розчавлена російською владою, і коли вияв української політичної думки міг бути зроблений, так би мовити, лише в перекладі російською.

Тому значення "Украинской Жизни" було на ті часи надзвичайно важливим; навколо журналу скупчилася українська інтелігенція, до нього уважно прислухалися представники усіх національностей колишньої "тюрми народів", не виключаючи й росіян.

Під час Московського періоду життя Симона Петлюри остаточно зміцнів його український націоналізм, людяний та універсальний; там створив він свою концепцію становища України, як політичної одиниці, не тільки в межах багатонаціонального Сходу Європи, а й у площині загальноєвропейських взаємовідносин. Виявом цього був відомий український маніфест, написаний Симоном Петлюрою на початку війни, видрукуваний в "Украинской Жизни" і поширений в Росії та Україні.

У тому маніфесті Україні відведено місце в складі західноєвропейських народів, поруч держав, що представляли собою столітні традиції європейського політичного демократизму.

Друга частина життя Симона Петлюри на перший погляд начебто ні в чому не подібна до першої. Упродовж якихось двох літ звичайна людина стає главою держави. Скромний працівник пера перетворюється на головного отамана української республіканської армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув до 1917 року, оплакали б його лише родина та кілька товаришів; 1926 року за ним заплакала уся Україна.

Але та зміна сталася не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, хто знав його, усі мемуаристи одностайно стверджують, що протягом усього життя він залишався тією самою людиною. І характеризували його завжди - однакова простота і скромність, відсутність пози, однакова жертовність і непохитність. Лише все індивідуальне, вся персоналія наче без сліду зникла - утопилася в революційній, державно-національній його чинності.

Змінився не Симон Петлюра - змінилися точки прикладання його сили, бо прокинувся од столітнього сну український народ, бо вибухнула велика українська революція.

Коли почалась українська революція, всі національно-творчі елементи з запалом кинулися працювати з народом і серед народу. З головою поринув у ту працю і Симон Петлюра. Він був скрізь: на мітингах, з'їздах і в комітетах; на партійних засіданнях, у земстві і на парламентській трибуні Центральної Ради. Але незабаром виявилося, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій чисто політичній стороні революційного процесу, де й без нього було досить визначних людей. Його увага поволі сконцентрувалася на відтвореннi тієї частини нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найважчою, найнеобхіднішою, а одночасно й найяскравішою в комплексі революційних завдань.

Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії, - відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних людей. Бо потрібні для неї - жертовна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в найтяжчих обставинах, - якості великою мірою властиві лише природженим революційним вождям.

Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі; одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козакові. Військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання 1918 року зробило його першою особою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чолі держави, - ім'я його козаками занесене було до найглухішого українського кутка, до найтемнішої хати. Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного у складні обставини нашого часу. І коли Симон Петлюра не дістав од сучасників того імені, то це, мабуть, тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції.

Одна - вславлена іменами Богдана Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга - припечатана Брюховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них персоніфікував за часів революції Симон Петлюра. Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру у жовтні 1920 року залишити межі батьківщини і разом з урядом УНР емігрувати у Польщу. З ним виїхала значна частина республіканської армії. З кінця року 1920 починається еміграційний період його чинності, продовжений до дня трагічної загибелі. Означається він перебуванням у Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швейцарії і, нарешті, в Парижі.

25 травня 1926 року Петлюра був убитий.