6 січня 2003 року виповнилося 105 років від дня народження українського поета Найніжнішим ліриком, українським соловейком називають Володимира Сосюру, чиє поетичне слово народжувалося з любові і з любов'ю промовляло до всього сущого на землі. Ліричні вірші, поеми, автобіографічна проза - це безмежний світ поета, це історія, пережита в любові й ненависті, радості й журбі, пережита гостро, до сліз, до знемоги. У глибинах його слова криється відчуття, яке підносить людину на рівень високої мети-мрії і дарує дивовижну свободу:

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осіння земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля...

Становлення Володимира Сосюри як громадянина і митця припало на перші пореволюційні роки. Восени 1918 року у складі робітничої дружини Донецького содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських та гетьманських військ, яке очолює Директорія, взимку стає козаком петлюрівської армії, а восени 1919 року тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють як ворога, але, на щастя, тільки ранять, рана виявляється не смертельною, і поет виживає. Після денікінської страти довелося Сосюрі стояти і перед червоним ревтрибуналом. Тільки розважливість голови трибуналу, котрий розгледів у юнакові поетичну натуру, і врятувала йому життя. А в 1920-1921 роках він уже в лавах Червоної армії, воює з білополяками та загонами Нестора Махна. Побаченого, пережитого стане поетові на все життя: воно увійде в поеми й вірші, у прозу не просто низкою тем, спогадів, а душевним болем за свій народ, його трагічний шлях в історії.

У 1921 році виходить у світ поема Сосюри "Червона зима", що вмістила у дев'яти невеличких розділах цілий духовний світ представника "робітничої рані", світ, що тільки займався: теплі спогади про рідний дім, парубоцькі залицяння і перше нещасливе кохання, бойову романтику повстанських загонів, радість перемог і біль утрат...
І чітко мірний крок ряди сотень хитає
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним...
А десь глибоко сум, що вже мене немає,
що я в житті лишив від себе тільки дим...

Лірика Володимира Сосюри 20-х років несла в собі цінність кожної окремої долі, що зливається з буттям суспільства, але не губиться в ньому.

Летять віки, мов на екрані,
мов вогке тьохкання в гаях...
Сплелися боротьба й кохання, -
і кращий хто, не знаю я,

- так просто й природно "знімається" суперечність між особистим і загальним, бо живляться вони одним - жагою життя в усіх його проявах. Вірші цього періоду ("Ластівки на сонці, ластівки на сонці...",

"Вже в золоті лани...", "Коли потяг у даль загуркоче...", "Марія", "Жовтіє лист...") явили людину в такій повноті своїх змог і жадань, яка мислилася тільки у споконвічних мріях народу.

В умовах дедалі відвертішої ідеологізації літературного життя поетові з великими труднощами доводиться боронити свій ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Йому все більше перепадає за "солов'їв" і "троянди", "синій сум очей"...

Розкритикованому поетові доводилося йти часом на "виконання соцзамовлень" - писати декларативні тексти на взірець "Пісні про Ворошилова". Але основним мотивом передвоєнних збірок ("Люблю", "Крізь вітри і роки", "Журавлі прилетіли") все-таки залишається любов до жінки, природи, краси.

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.

Під час Великої Вітчизняної війни два головних мотиви пронизують лірику Сосюри - непохитна віра в перемогу, не ретушований показ біди, яку тяжко долає народ, і передбачення мирного майбутнього. Поетові дорікали за ліричну розніженість, здавалося, таку недоречну в "годину гніву". Але тим, хто замерзав в окопах на передовій, хто щодня бачив смерть, цей образ звичайного земного щастя, яке ще вчора чи хто й помічав, мав могутній сенс, даруючи воїнові відчуття неминущої цінності того, в ім'я чого він іде під ворожі кулі...

У 1944 році Володимир Сосюра написав найпалкіший свій вірш - "Любіть Україну", що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був перекладений російською мовою й опублікований у "Правде". А 1951 року став причиною найбрудніших звинувачень поета в націоналізмі, хоча жодних підстав для цього вірш не давав, бо був, по-суті, нормальним проявом любові до Вітчизни.

Вільна праця на рідній землі, пісня не стомленої душі, зачарованої красою світу, мелодії незгасаючого кохання - цим повниться прозора "осіння" лірика поета останніх років життя. Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного "я". Чим холодніші вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його.

Ось його щире, послане нам, майбутнім поколінням, поетичне зізнання:

Я все люблю, люблю без краю,
люблю за серця теплого биття...

Я крапля та, що думає й співає, у океані вічному життя.

Тетяна ЯРГІНА (Укрінформ).