Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 року в місті Єлисаветграді Херсонської губерні. Його батько Кирило Васильович замолоду був селянином-наймитом, він переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник. Від першого шлюбу мати Володимира мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від другого - лише Володимира.

В народній школі Володимир привернув до себе увагу своїми здібностями, саме тому вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріяльне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії. Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього зі сторони учнів ворожість. Це ставлення вперше викликало у малого Володимира усвідомлення того, що на світі не всі люди рівні, що є бідні та багаті, що ставлення оточуючих великою мірою залежить від мови якою ти спілкуєшся.

Усвідомлення свого становища не пригнітило майбутнього письменника, а навпаки, викликало протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності стали основою його непокірного духу. В старших класах гімназії він брав участь у революційній організації, написав поему, за яку отримав тиждень "карцеру", як результат усього - його виключили з гімназії. Незважаючи на це, Володимир і гадки не має кидати навчання, він екстерном складає іспит до Златопільської гімназії. Не зважаючи на виразне небажання учителів видати йому "атестат зрілості", він отримує диплом завдяки директору гімназії, національно-свідомому українцю. У 1901 році молодий письменник вступає до Київського університету на юридичний факультет. Того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка мала назву "Студентська громада" і посилає перше своє оповідання "Народний діяч" до "Літературно-Наукового Вісника" в Галичині. Щоправда, оповідання було надруковано значно пізніше, лише у 1906 році. 1902-ого року його уперше заарештували за належність до революційної української організації, він провів декілька місяців у київській в'язниці.

За браком офіційних доказів його випустили, але виключили з університету і висилили з Києва без права жити у великих містах. Літом того ж року в щомісячнику "Кіевская Старина", який видавався російською мовою в Києві, з'явилася повість "Сила і краса". Восени, із-за виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте служби, як такої, він не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом. Вночі, переодягаючись у цивільне, непокірний письменник тікав з касарні й ризикуючи розмовляв з робітниками на політичні теми. Цю діяльність було викрито, й Володимира заарештували. Довідавшись від товаришів-військових про підготовку арешту, Володимир скидає солдатську уніформу й тікає до Галичини. Там вже існувала перша революційна партія України - РУП, до якої належав і Винниченко.

У Львові письменник займається партійною пропагандою, приймає участь у роботі партійних газетах "Праця", "Селянин" і пише брошури та книги на революційну тематику. При перевозі 1903-го року нелегальної літератури з Галичини до Києва, Винниченка зарештовують на кордоні. Як дизертира й революціонера його посадили у військову в'язницю - київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичний злочин - провіз нелегальної літератури - він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування за гратами його звільнила перша російська революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії.

Під час ув'язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість "Голота" одержала першу премію "Кіевской Старины". Під час перепитій того часу "Українська революційна партія" прийняла марксистську програму і отримала назву "Українська соціал-демократична робітнича партія". Винниченко увійшов до складу її центрального комітету. Незважаючи на неможливість регулярної університетської праці, він вимагає від адміністрації допустити його до державних іспитів, які складає успішно. Після подій 1905 року Винниченко змушений знову тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах. Протягом 1906 року письменник багато мандрував по Україні, результатом цього є ціла низка оповідань: "На пристані", "Раб краси", "Уміркований та щирий", "Голод", "Малорос-європеєць", "Ланцюг" та інші. У 1907 році Володимира Кириловича знову заарештовують у Києві й садять у славнозвісну Лук'янівську тюрму, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії.

Через вісім місяців Винниченка випускають "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз тікає за кордон. В цей період він написав багато творів на соціяльні та етичні теми: "Дисгармонія", "Щаблі життя", "Контрасти". Цей період "еміграції" тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знову заарештованим, він й далі приймає участь у нелегальних з'їздах. В період 1908-1914 років Володимир Винниченко відвідав чимало країн: Швейцарію, Італію, Францію, Німеччину, Росію (Москва та Петербург), а також Україну (побував у Києві та Харкові). Протягом цих шести років письменник одружився, а також вийшла в світ "Чесноти з собою" у російському перекладі, у Москві видавався журнал "Промінь" за редагування Володимира Кириловича. У 1917 році революція застала Винниченка в сучасній столиці Росії, але він одразу ж переїздить до України. Приймає активну участь у Центральній Раді та подорожі до Петрограду на переговори з російським Тимчасовим урядом. Володимир Винниченко очолював генеральний секретаріат водночас будучи секретарем внутрішніх справ. 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради оголосив Першу декларацію першого українського уряду.

У вирії політичних перепитій тих важливих для історії України часів, Володимир Винниченко завжди брав активну участь: при прийнятті Другого універсалу 16 липня 1917 року; був у складі другої української делегації до Петрограду; при прийнятті Центральною Радою 22 серпня 1917 року першої конституції України та багатьох інших. У зв'язку з ланцюгом причин Винниченко покидає уряд і настають часи першої урядової кризи. Будучи істинним патріотом України він не може стояти осторонь, коли вирішується доля Батьтківщини, тому знову сідає на урядову лаву. Третій універсал Центральної Ради 20 листопада 1917 року; війна з Радянською Росією; проголошення 22 січня 1918 року самостійності України; Четвертий універсал…

Зі скасуванням Центральної ради 28 квітня 1918 року і початком Гетьманщини Винниченко змушений покинути Київ, але згодом він знову повертається в Україну як голова Національного союзу. Під його керівництвом готується повстання проти німецької окупації й гетьмана Скоропатського, черговий арешт, правда цього разу гетьманськими офіцерами. Через протест усього українського громадянства його звільняють. 15 листопада 1918 року вибір Директорії й початок повстання, виїзд Винниченка до Білої Церкви, поворот на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1919 року, звернення Директорії по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року, трудовий конгрес… Усі ці роки Володимир Кирилович реалізовується як сильний політичний діяч, але мовчить як письменник. 10 людого 1919 року Винниченко покидає владу остаточно. У березень 1919 року він виїздить за кордон. Австрія, Відень, Зіммерінг, Будапешт, Зіммерінг, передмістя Відня - змінюються міста, країни, люди, але не міняється людська сутність, Винниченко повертається до своєї письменницької діяльності і вже в листопад 1919 року пише "Відродження нації".Цього ж року видається часопис "Нова Доба".

У квітні 1920 року виїздить до Радянського Союзу, але не затримується тут надовго, його кличуть країни і міста Європи, якими він подорожує протягом 1920-1925 років. У лютому 1925 року віфн переїздить у Париж. Його завжди манила спокійна Франція, саме тут у жовтні 1934 року він купує хутір біля Канн в громаді Мужен. Від цієї дати видатний письменник жив у своєму хуторі аж до кінця життя, інколи на короткий період часу виїздив до Парижа й Праги. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагає тим, хто переховувався від окупантів. Він помирає 6 березня 1951 року. Його прах покоїться на цвинтарі Мужена.