Культура Хараппа (2500 - 1800 рр. до. н. е.)

Найбільш рання індійська цивілізація, відома під назвою Індська цивілізація, була створена прадавнім місцевим населенням Північної Індії у III тис. до н. е. Її міські центри Хараппа та Мохенджо-Даро (тепер Пакистан) підтримували зв'язки з Месопотамією, країнами Центральної та Середньої Азії. Мешканці цих міст досягли високої майстерності у різних ремеслах, особливо в образотворчому мистецтві малих форм, пам'ятки якого (статуетки, гравюри на печатках) чарують своєю вишуканістю й витонченістю. Їх вражаючим досягненням була досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша стародавня культура. Створили вони й свою оригінальну, досі не розшифровану, писемність.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. У містах (укріпленнях на підвищенні з підвладними околицями), розміщеними в шаховому порядку, із цегляними будинками і каналізацією, правили царі(раджі) та великі царі (магараджі)

Переселення аріїв (Бл. 1500 р. до н. е.)

У середині III тисячоліття до н. е. з північного заходу на рівнину Гангу проникають кочові племена аріїв (однієї з гілок індоєвропейців), які частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його. "Арій" на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність "анарія" - нижчий, яке застосовувалося до корінного населення.

Ранній ведійський період (1500 - 1000 рр. до. н. е.)

Арії, знайомі з бойовими колісницями, запряженими кіньми, переважають корінних жителів (дравідів). вони запозичили у туземців осілий землеробський побут: окремі садиби, стада худоби, незначне вирощування зернових.

Пізній ведійський період (1000 - 600 рр. до. н. е.)

Поступово арії розселилися до Гангу і проникли до місцевості сучасного Делі. У цей період виникали війни між арійськими племенами. Формування кастового ладу. Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась вдада патріарха. Громади, управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможних людей. З них виокрем-люються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди - брахмани, а також військові вожді - кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи (слово "каста" є неточним перекладом "варни" - санскритського найменування "стану"), системи варн.

Формування каст - це підсумок тисячолітньої еволюції взаємодії різних расових та етнічних спільностей, прошарків населення та професійних груп у єдиній системі культури давньоіндійського суспільства, де утворилася надзвичайно складна соціальна структура. Система варн поділяла все суспільство на ЧОТИРИ основні групи, своєрідні стани: 1) варна жерців (брахманів);2) варна воїнів (кшатріїв); 3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв); 4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

"Рігведа"

Справжнім розквітом давньоіндської цивілізації стала поява "Рігведи" - великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань та ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен. Сакральні Веди (від санскритського "веди" - священні знання) - найдавніше святе письмо у світі. "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності складає Веди, вона як збірка священих книг ведичної релігії згодом дісталась у спадщину індуїзму - ідейній основі індійської культури.

Гаутама Будда (Бл. 560 - 483 рр. до н. е.)

Буддизм (від санскритського "будх" - будити, пробуджуватися; "просвітлений", "пробуджений") став своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньоіндійського суспільства, що виступали проти нерівності каст. За легендою, царевич Сіддхартха Гаутама або Шак'я-Муні проповідував своє вчення у VI ст. Згідно з вченням буддизму, справжньою метою життя людини є досягнення нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань і почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. Поняття "будда" означає людину, яка перейшла від сплячого стану свідомості до пробудження. Для цього людина самовдосконалює себе на восьмиступінчастій стежці ("Восьмеричний шлях")

Вардхамана (Бл. 540 - 468 рр. до н. е.)

Джайнізм з'вився водночас з буддизмом. Назва цієї релігії походить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("переможець"), що були надані її засновнику - проповіднику Вардхамані. За вченням Махавіри, він переміг карму сам і вказав шлях до спасіння віруючим.

Від Магадхи до династії Маур'я (Бл. 512 - 272 рр. до н. е.)

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини I тисячоліття до н.е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. У V ст. до н. е. Магадха об'єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала.

У 512 р. до н. е. Гандхара та Сінд належали до перської світової держави Дарія II.

У 327 р. до н. е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. Він переміг останнього царя з династії Нандів(царство Магадха) і здобув перемогу над Селевком Нікатором(312 - 282 до н. е.). У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 - 272 до н. е.) до складуіндійської держави було включено частину Афганістану і Білужистану.

Правління Ашоки (Бл. 272 - 231 рр. до н. е.)

Найбільшого розквіту давньоіндійська держава досягала у роки правління сина Біндусари Ашоки (272 - 232 рр. до н. е.) Він стає засновником 1-ї індійської великої держави (столиця Паталіпутра) і під враженням плюндрування Калінги (жахливі звірства: 100 000 вбито, 150 000 депортовано) переходить у буддизм. Численні едикти цього царя - офіційні укази й звернення до підданих, викресані на камні, свідчать, що він прагнув за допомогою буддизму духовно об'єднати поділене на касти індійське суспільство. А у зовнішній політиці Ашока відповідно до етики буддизму, закликав відмовитися від агресивних воєн, завоювати світ не шляхом збройних нападів, а через проповідь вчення Будди, на якому грунтувалось його власне справедливе управління державою та праведне життя взагалі. Через поширення свого досвіду гуманного управління підданими цар Ашока збирався, як зазначалося в указах, досягти морального панування над світом, завоювавши його праведністю. Після смерті Ашоки держава розпалась.

Закони Ману (Бл. II ст. до н. е.)

Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов'язувала дотримуватись спеціальних дхарм - правил поведінки. Дхарми були наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману(бл. II ст. до н. е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи: 1) різні релігійні накази брахманів; 2) норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами; 3) норми цивільного і кримінального законодавства. Збірник ділиться на 12 глав, а кожна глава складається із великої кількості віршів.

Від саків до арабів (Бл. 75. до н. е. - 711 н.е.)

У 170 р. до н. е. з'являються невеличкі грецькі володіння вихідців з Бактрії в Пенджабі. Однак їх завойовувають племена саків, які біля 100 р. до н. е. вторглися у Північну Індію. У той час на півдні Індії утворюються три держави: Чера або Керала, Пандья та Чола.

У 50 р. до н. е. відбулось вторгнення юеджів з Бактрії до Північної Індії. Після вторгнення, внаслідок об'єднання п'ятьох племен утворюється держава Кушана, котра досягає найбільшого розквіту за правителя Канішки, який сприяв буддизму, розширював торгівлю. Близько 240 року н.е. держава Кушана потрапляє в залежність від Сасанідів.

З 50 р. до н. е. розпочалось панування династії Сатавахана над державою Андхра в північно-західному Декані, котра в 195 р. до н. е. розпадається. Сакська знать, відступаючи перед парфянами, засновуває державу Кашатрапа, що існує приблизно до 405 р. н.е.

У 320 - 535 рр. н. е. утворилась Держава Гуптів. За перших трьох правителів держава (столиця Паталіпутра) стає панівною. Розширені кордони держави на північ і на південь. У цей період відбувся значний культурний розквіт. Саме тоді творив Калідаса - найвизначніший індійський поет, автор епічних творів та п'єс.

У 430 - 527 рр. н. е. - епоха панування білих гунів. У зв'язку із набігами гунів держава Гуптів занепадає. Вона розподіляється на окремі західні та східні держави. У 527 р. н. е. прийшов кінець пануванню білих гунів. У наступний період поряд із державою пізніших Гуптів Малави у Північній Індії, виникає велика держава Каньякубджа за Харші, яка з 647 р. н. е. розпадається на малі держави під владою родів Раджпутів.

Із 700 р. н. е. у Індії проходить витіснення буддизму індуїзмом. Із 711 р. н. е. розпочалась епоха арабських вторгненнь до Індії.

Найдавніші індійські держави виникають у III тисячолітті до н.е. Територію Індії шіссляли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема в техніці землсроГн'.'гвн.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави.

У середині III тисячоліття до н.с. на територію Індії проникають кочові племена аріїв, які частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його., Арі'і запозичили у туземців осілий землеробський побут. "Арій" на санскриті оз-начає аристократ, шляхетний у протилежність "анарія" - нижчий, яке застосовувалося до корінного населення.

Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась вдада патріарха. Громади, управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможних людей. З них виокрем-люються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди - брахмани, а також військові вожді - кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

" Індійська система варн поділяла все суспыльство на ЧОТИРИ основны своєрідні стани:
1) варна жерців (брахманів);
2) варна воїнів (кшатріїв);
3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);
4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обґрунтовува-ла кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим "прабп тьком всіхісдот" Пурущі: жерці - із його вуст, кшатрії - із його рук, вайшії - із його стегон, а шудри - із його стопі. У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії - керувати і вести війни, вайшії - займатись землеробством, тваринництвом і торгів-лею, а шудри - слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли крово-змішення між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване стано-вище завойовників над корінним населенням, закріпити панів-не становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворен-ня індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існу-вання спадкової монархічної влади.

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини І ти-сячоліття до н.е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. УУст. до н.е. Магадха об'єдна-ла навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочала-ся, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297-272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Білуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272-232 рр. до н.е.). Було об'єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Біля 100 р. до н.е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу.

В історичній літературі існують розбіжності стосовно визна-чення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідни-ки історії Індії Г.М.Бонгард-Левін та Г.Ф.Ільїн вважають, що у І тис. до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої історії Індії Є.М.Медведєв - що феодальне.

На нашу думку, у Стародавній Індії існував, як і в Стародав-ньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Пра-вове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї або іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони малй^онопольне правсГтлумачити закони і давати поради пред-ставникам інших нпрн. Брахмани мали навчати Ведам^священ-ни\Гкниг;ім індусін), вивчати їх, приносити жертви засобе і за Інших, дана ги й отримувати підношення. За вченням брахманів між ними і кшатріями має існувати зв'язок і взаємодопомога:

"Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі". Брахман визнавався володарем всього сущого. Він міг вимагати від членів інших варн всього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тяг-ло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кжііріів належали цар^всі представники^іїтарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов'язок охороняти пыданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов'язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окре-мих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Чле-ни цієї варни мали створювати все необхідне як для свого влас-ного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: " Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри - смиренно служити трьом іншим варнам". Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїм сім'я-ми. Але "шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливість,'оскільки шудра, набуваючи багатство, пригноблює брахманіа".

Рабство в Індії мало патріархальний характер. Його джере-лом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних :>а борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-землероби жили громадами, мали свої сім'ї, а кшатрії за-бирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, не втручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працюва-ли не стільки раби, скільки наймити-кармкари.

За формою правління Індія була монархіею. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монар-ха нібито стримувалась самоізоляцією'сільських громад та ре-лігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особ-ливу дхарму - обов'язки: охороняти підданих, опікувати ма-лолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації сти-хійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар фор-мально вважався власником усієї землі, тобто існувала держав-на власність на землю. Володільцями землі були селянські гро-мади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної влас-ності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов'язува-ла дотримуватись спеціальних дхарм -правил поведінки. Дхар-ми наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичає-вого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до дхарм свої релігійно-етичні та правші уявлен-ня, що відображали їх світогляд.

.Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони МануТіГст. до н.с.). Закони Ману являли собою ткорчктьнзнб-манітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і Юридичних настанов, які можна роздшитиікггри групиН) різні релігійні накази брахманів; 2) нормИуДЩфеіудюють^юніза-_ цію державноСвяади і взаємовідносини з громадянами; 3) нор-ми щгвіш.нпгп і дфимінального законодавства. Збірник ділить-ся на 12 глав, а кожна глава складається із великої кількості віршів (шлок).

У період настання кризи родоплемінної системи (VI-V ст.ст. до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитись від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізму, який призводить до зникнення міських громад, буддизм відтісняється на другий план, і в XII ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм, який дістав назву індуїзму. Основною постаттю індуїзму є брахмани - земні боги, а Шіва - єдине верховне божество, що становить абсо-лютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхар-машастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману правові норми стають більш упорядкованими і класифіковани-ми. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду.

У відповідності із Законами Ману перша група приводів судового розгляду стосується зобов'язань, що випливають із до-говорів: несплата боргу, заклад, продаж чужого, неповернен-ня взятого; потім слідують норми, що стосуються несплати жалування, скасування купівлі-продажу, спору господаря з пас-тухом; потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів: про межу, наклеп, крадіжку, вбивство, насилля, подружню зраду.